eng | укр

Особистий кабiнет
Новим відвідувачам   
Журналістам   
Державним службовцям   
Донорам i партнерам   
Практика в центрі   
Безпека Економіка Енергетика Міжнародні відносини Політика Суспільство
Про центр
Коментарі експертів
Статті, інтерв’ю
Новини центру
Проекти
Співробітники
Журнал «Національна безпека і оборона»
Соціологічні опитування
Адреса і телефони




Новини сайту



Статті

Українська держава 1917-1920 років як суб'єкт міжнародного права
 
 01 березня 1996 року
 
  • Чи була Українська держава повноправним міжнародно-правовим суб'єктом?
  • Які особливості її міжнарод­но-правового статусу?
  • Визнання України — фор­мальний акт чи перепустка до світо­вого співтовариства?
  • В який спосіб реалізувалась міжнародна правосуб'єктність Укра­їнської держави?

Зростання ролі України в міжнародному співтовари­стві, її активна діяльність в універсальних та спеціаль­них організаціях, встановлення та роз­ширення двосторонніх зв'язків, нові мирні ініціативи, підтримка та захист демократичних цінностей вивели нашу державу на достойні позиції у спів­дружності націй.

Розвиток міжнародної правосуб'єктності Української держави від­крив перед нею нові обрії, величезну царину застосування невикористаних потенційних можливостей. Неоціненним у розвитку та зміцненні міжнародно-правового статусу України є досвід розбудови суверенної Української держави 1917-1920 років, яка постала у різних формах:

  1. Українська Народна Респуб­ліка з її урядом — Генеральним Секре­таріатом.
  2. Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським.
  3. Українська Народна Респуб­ліка часів Директорії.

Необхідно зауважити, що з точ­ки зору міжнародного права немає урядів законних і незаконних. Хто дійс­но має вищу владу — визнається ке­рівним органом даного міжнародного суб'єкта. Таким чином, міжнародна правосуб'єктність держави не перери­вається й тоді, коли новий уряд прихо­дить до влади неконституційним шля­хом. Не впливає на міжнародну правосуб'єктність держави й збільшен­ня чи зменшення території, відповідно — кількості населення. Зважаючи на це, можемо розглядати Українську державу 1917-1920 років як єдиного міжнародного правового суб'єкта.

Суверенітет як підстава міжнародної правосуб'єктності української держави

Єдиною підставою міжнародної правосуб'єктності України є її держав­ний суверенітет, тобто повнота внут­рішньої влади та її незалежність у здійсненні міжнародної політики. Творці розбудови незалежної Української дер­жави 1917-1920 років керувались у своїй політиці добре відомим принци­пом самовизначення націй, що випли­ває з основних засад демократії, яка є плодом природного права.

Початок державотворчому про­цесу було покладено 17 березня 1917 року створенням Центральної Ради. Не­вдовзі, на переговорах з російським Тимчасовим урядом була вироблена уго­да, згідно з якою визнавалася Централь­на Рада і Генеральний Секретаріат як вищий орган крайової управи України, що було закріплено у «Тимчасовій інст­рукції для Генерального Секретаріату» від 4 серпня 1917 року й II Універсалі ЦР. Фактично, Україна отримала ста­тус національно-територіальної авто­номії в складі Росії. Після приходу до влади в Росії більшовиків Генеральний Секретаріат у законі від 13 листопада 1917 року поширив свою юрисдикцію на 9 українських губерній колишньої імперії. 20 листопада 1917 року III Уні­версалом була проголошена Україн­ська Народна Республіка як федера­тивна частина Росії. Незабаром, 24 грудня 1917 року, в ноті «До всіх воюючих та нейтральних держав» бу­ло заявлено, що УНР виступає за створення федеративної Росії, в якій Україна мала б широкі права в міжна­родних відносинах, і що до утворення федеративного уряду Українська Рес­публіка буде проводити самостійну міжнародну політику. Нарешті 22 січня 1918 року IV Універсалом була прого­лошена незалежність Української На­родної Республіки. Постало питання самостійного виходу України на між­народну арену. Заявити ж про себе, як про повноправного суб'єкта міжнарод­ного права, можливо було тільки отри­мавши визнання від європейського та світового співтовариства.

Міжнародно-правове визнання Української держави

При аналізі правових норм та доктрин початку XX століття, які стосу­ються питання міжнародного визнан­ня, робимо висновок про значну пе­ревагу конститутивної теорії, яка за­стосовувалася в практиці міжнародних відносин того часу. Відповідно до цієї теорії, умо­вою, при якій вважається, що новий суб'єкт міжнародного права дійсно ви­ник і став дієздатним, є визнання його іншими державами. Акт визнання обу­мовлює залучення нової країни до міждержавних зносин.

Як вказує Ф.Мартене, кожна держава, яка бажає брати участь у міжнародних стосунках з відповідними правами й обов'язками міжнародного суб'єкта, повинна бути визнаною та­кою іншими державами. Таким чином, виникнення її стає питанням міжнарод­ного права.

Юридичні наслідки визнання мають подвійний характер, відповідно до того чи воно надійшло від усіх держав, чи тільки від деяких. У першо­му випадку країна стає повноправ­ним учасником міжнародних відносин. У другому ж — держава підтримує сто­сунки тільки з країнами, які її визнали. Акт визнання має у будь-якому разі величезне моральне значення та вплив, особливо, коли він надійшов під час ще незавершеної боротьби держави з частиною території, яка від неї відокремилась.

Розвиток тогочасних політич­них подій у Східній Європі та проголо­шення УНР III Універсалом від 20 лис­топада 1917 року не могли не викли­кати інтересу держав Антанти, насам­перед — Франції та Великобританії.

Одночасно й молода Україн­ська держава була зацікавлена в між­народно-правовому визнанні з боку цих країн, тим більше, що саме вони, зважаючи на її важливе геополітичне та стратегічне значення, першими у європейському співтоваристві виявили бажання встановити близькі зв'язки з УНР.

Отже не дивно, що вже в лис­топаді 1917 року до Києва прибула французька військова місія, а 4 січня 1918 року призначений французьким комісаром в Україні генерал Табуї був прийнятий головою Генерального Секретаріату УНР В.Винниченком.

Ця подія характеризується ба­гатьма дослідниками як визнання Францією УНР. Але генерал Табуї не мав належно оформленої акредита­ційної грамоти від свого уряду і був, по суті, напівофіційним представни­ком. Те ж саме можна сказати й про призначення представника Велико­британії в Україні Піктона Бадже в січні І 918 року. Таким чином, з факту направ­лення представників Великобританії та Франції (Піктона Бадже та генерала Табуї) до України не можна робити вис­новок про визнання цими країнами Української Народної Республіки, тим більше, що не було їхньої згоди на прийняття дипломатичних представників від України.

Першими ж Україну як само­стійну державу визнали de jure дер­жави Центрального блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреч­чина). Відбулася ця подія на мирних переговорах у Брест-Литовську. На пленарному засіданні 12 січня 1918 року міністр закордонних справ Австро-Угорської імперії граф Чернін виступив із заявою, в якій українську делегацію було визнано уповноваженим представником само­стійної Української Народної Респуб­ліки. Заява графа Черніна закінчува­лась такими словами: «Формальне ви­знання Української Народної Респуб­ліки самостійною державою застері­гають собі чотири союзні держави до часу складення мирного договору». Таке визнання можна охарактеризу­вати, як умовне. Умовою ж, яку по­трібно було виконати, було конститу­ційне оформлення УНР, як самостій­ної і не від кого не залежної держа­ви. Що й було зроблено проголо­шенням IV Універсалу 24 січня 1918 року. Незабаром після цього Україна була визнана de jure Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Ту­реччиною самим фактом підписання мирного договору у Брест-Литовську 9-го лютого 1918 року.

Важливим питанням для Україн­ської держави, з огляду на спільні кор­дони та давні економічні й політичні зв'язки, було встановлення добросу­сідських відносин з Польщею. Такі від­носини мали базуватися на надійному правовому грунті, тому питання взаємовизнання України та Польщі було першочерговим. Пріоритетне значення україн­сько-польських відносин для України підтвердилось і тим, що ще до про­голошення Речі Посполитої Польської II листопада 1918 року, гетьманський уряд, згідно з постановою від 19 жовт­ня 1918 року, заснував дипломатичне представництво в Польщі.

У відповідь і Польська держава направила 26 жовтня 1918 року свого дипломатичного представника С.Ваньковіча, як надзвичайного посла, з ак­редитаційною грамотою, підписаною польським міністром політичних (закор­донних) справ Я.Радзівіллом. В даному випадку можна говорити про обопільне de facto визнання. Визнання ж de jure Української Народної Республіки Поль­щею стало реальністю з прийняттям 21 квітня 1920 року Політичної конвен­ції, так званого Варшавського догово­ру, підписаного міністрами закордонних справ УНР та Речі Посполитої Поль­ської А.Лівицьким та Я.Домбським. Це визнання було фактично взяте на­зад, коли 18 березня 1921 року Польща визнала de jure УРСР.

Встановленню добросусідських взаємин між Українською державою та Румунією й обопільному їх визнанню перешкоджала, в першу чергу, невирішеність проблеми приналежності Беса­рабії. Між українською та румунською сторонами неодноразово відбувався обмін деклараціями, але остаточно пи­тання Бесарабії так і не було врегу­льоване. Незважаючи на це, в березні 1918 року між обома державами від­бувся обмін дипломатичними представ­никами (М.Галан у Бухаресті та генерал Коанда в Києві) та був підписаний тимчасовий економічний договір 26 жовтня 1918 року. Це дає підстави говорити про визнання Української держави Румунією de facto.

Враховуючи особливе місце та роль Ватикану в католицькому світі, важливим було його ставлення до ново­утвореної Української держави. Суттє­вим фактом в цьому контексті є прий­няття 25 травня 1919 року папою Бенедиктом XV голови української дип­ломатичної місії графа М.Тишкевича. Незабаром за дорученням Бенедикта XV кардинал Гаспаррі в лис­ті до С.Петлюри «дав вислів щирої сим­патії Ватикану для нової Держави», проте в ньому не зазначалося, що Ватикан визнає Україну de jure. Як свідчить міжнародно-право­ва доктрина та практика початку XX століття, визнання de jure наступало з укладенням між Ватиканом і даною державою міжнародного трактату, так званого конкордату.

Виходячи з того, що конкордат між Ватиканом і УНР не був підписаний, а призначений папою на Україну п. Дженоккі перебував лише в ранзі апостольського візитатора, можна го­ворити лише про фактичне визнання Української держави Ватиканом.

Окремо стоїть питання визнан­ня Української держави Росією. Біль­шість авторів, які розглядали цю проб­лему, як доказ факту визнання Україн­ської Народної Республіки більшовика­ми вже в 1917 році, наводять два до­кументи Ради Народних Комісарів Ро­сійської Республіки: «Декларацію прав народів Росії від 25 листопада 1917 року» та «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» від 16 грудня того ж року.

Що стосується першого доку­менту, то не вдаючись до детального його розгляду, зауважимо, що декларо­ване в ньому право націй на неза­лежність з точки зору міжнародного права не є визнанням їхньої незалеж­ності чи державності. До того ж за­значений документ мав скоріше ха­рактер політичної декларації і не ство­рював для України ніяких юридичних наслідків. У другому згаданому документі — «Маніфесті», досить суперечливому з юридичної точки зору, поряд з визнанням Української Республіки, по суті, повністю відкидаються владні права її законного уряду.

Визнання ж України Росією на­дійшло з підписанням 12 червня 1918 року, згідно зі статтею VI договору Ро­сії з Центральними Державами, прелімі­нарного мирного договору між Україн­ською Державою й РСФСР. Те, що в преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами, свідчить про визнання Української держави Росією de facto.

Але політична ситуація змінила­ся, і 24 грудня 1918 року вийшла по­станова Народного Комісаріату за­кордонних справ РСФСР, в якій гово­рилося, що після анулювання Брест­ського мирного договору уряд Росій­ської Республіки не визнає України за самостійну державу.

Що стосується питання взаємо­відносин України з так званими ней­тральними державами, то треба заува­жити, що вони були зацікавлені в еко­номічних зв'язках, тому визнали Україну тимчасово de facto. Про це свідчить обмін диплома­тичними представниками та заснування на Україні консульських установ Данією, Норвегією, Персією, Фінляндією, Швей­царією та Швецією.

Однак те, що крім названих країн на Україні мали свої консульські представництва ще з царських часів Греція, Італія та Іспанія, ще не свід­чить про визнання ними Української держави, тому що консули зазначених країн не отримали екзекватури від новоутвореної держави.

Визнання de facto Української держави з боку Балтійських країн — Литви, Латвії, Фінляндії, Естонії — за­кріплене в Політичній конвенції, яка бу­ла підписана на Ризькій конференції у серпні 1920 року.

Договірна практика Української держави

Важливими виявами міжнарод­ної правосуб'єктності держави є її пра­во та дієздатність, тобто участь в утво­ренні та прийнятті міжнародно-право­вих норм шляхом укладення міжнарод­них договорів.

Протягом 1917-1920 років Українська держава уклала цілу низку міжнародних угод політичного, еконо­мічного та спеціального характеру, в яких визнавались її суверенні права та визначалось місце в міжнародному співтоваристві.

Початком договірної практики молодої Української держави стало під­писання 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську мирного договору з Цен­тральними державами, який був пер­шою угодою такого характеру під час Першої світової війни. В зазначеному договорі визнавалась de jure Україн­ська Народна Республіка, встановлю­вались її державні кордони, було за­кріплене рішення про початок прове­дення в повному обсязі дипломатич­них, торгівельних, політичних відносин між УНР й Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією та Туреччиною. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкрес­лення в преамбулі миролюбної ініціати­ви уряду УНР, визнання аутентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на між­народну арену як повноцінного суб'єк­та міжнародного права.

Берестейський мирний договір був належним чином ратифікований усі­ма сторонами за винятком Австро-Угорщини, яка зволікала з ратифіка­цією аж до свого розпаду.

Цей договір поклав початок ці­лій низці міжнародних договорів Укра­їни в 1918 році. Серед яких: господар­ські угоди з Німеччиною, Австро-Угор­щиною та Румунією; договір між Укра­їнською Державою й Грузинською Республікою про торгівельні, консуль­ські зносини та розвиток комунікацій; «Попередні домовленості України з Доном», в яких обопільно визнається суверенітет та права Української Дер­жави та Всевеликого Війська Донсько­го, встановлюються їхні спільні кордо­ни та містяться статті про намір підпи­сати декілька угод про товарообмін, транзит, митні й фінансові взаємовід­носини тощо, що було частково здійс­нено підписанням «Договору про спіль­не регулювання питань, що торкають­ся Донецького Басейну». Схожі домо­вленості містить й торгівельно-комунікаційна угода з Кубанню.

Після того, як Українською Центральною Радою був прийнятий IV Універсал, в якому проголошувалося створення суверенної Української На­родної Республіки, і переговорів в Брест-Литовську, де таке становище бу­ло фактично визнане Росією, постала необхідність мирного врегулювання українсько-російських взаємовідносин.

Початок цьому процесу по­клало підписання 12 червня 1918 року прелімінарного договору між Україн­ською Державою й РСФСР. В зазначеному договорі закріп­лювалася згода обох сторін зупинити бойові дії на весь час ведення перего­ворів, створити умови для вільного пе­реїзду громадян з Росії в Україну й в зворотному напрямку. Крім того, обидві сторони зобов'язались ужити всіх заходів для відновлення телеграфного, поштового й залізничного зв'язку та якнайшвидшого початку товарообміну.

В статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інте­ресів громадян. На цій підставі Україн­ською Державою було засновано ге­неральні консульства в Москві й Пет­рограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість україн­ців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах на Україні.

В статті 7 було записано, що обидві держави негайно почнуть перего­вори про підписання мирного договору. Прелімінарний договір був складений на двох мовах — російській та українській і увійшов у силу з мо­менту підписання.

Укладений 1 грудня 1918 року в місті Фастові Передвступний договір про державне об'єднання ЗУНР з УНР, який був ратифікований 4 січня 1919 року, формально також був міжнародним, бо обидва контрагенти становили собою окремі державні утворення.

Одним з останніх міжнародних договорів Української держави був так званий Варшавський договір, а точні­ше — Політична конвенція між Укра­їною та Польщею, підписана 21 квітня 1920 року міністрами закордонних справ Української Народної Республіки й Речі Посполитої Польської А.Лівицьким й Я.Домбським. Інтегральною частиною договору була Військова кон­венція між Україною та Польщею.

Не вдаючися до детального розгляду цього договору й аналізу су­перечливих моментів, зауважимо, що його підписання було дуже важливим для України, оскільки, фактично, збе­регло її як суверенну державу ще на певний час.

В договорі РПП визнавала Ди­ректорію за верховну владу УНР, встановлювалися спільні кордони між обома країнами, закріплювалося зо­бов'язання не укладати міжнародних угод одна проти одної. Крім цього, створювалися правові підстави для обопільного захисту прав громадян та розвитку торгівельних відносин. Згідно з Військовою конвенцією, Польща та Україна ставали воєнними союзниками.

Зазначений договір вступив в силу з моменту підписання і втратив чинність з укладенням між Польщею та Росією Ризького миру 18 березня 1921 року.

Таким чином, через укладення цілої низки міжнародних договорів Україна реально брала участь в утво­ренні та прийнятті міжнародно-право­вих норм, реалізуючи в такий спосіб свою правосуб'єктність.

Участь у міжнародних конференціях

Одним з виявів міжнародної правосуб'єктності держав є їхня участь у міжнародних конференціях. Необхідно зауважити, що сам факт участі в міжнародній конференції невизнаної влади не веде до автома­тичного визнання й не створює юри­дичних наслідків, якщо відсутній недво­значний протилежний намір країн, що приймають участь у роботі конференції. Тому, наприклад, рішення міжнарод­ної конференції в Дорпаті в листопаді 1919 року про союз балтійських країн, Польщі та України мало скоріше полі­тичне значення, оскільки ані представ­ники України, ані інших країн не мали відповідних повноважень.

Важливою для формування позитивного міжнародного іміджу моло­дої Української держави була участь у міжнародній конференції в Спа в червні-липні 1920 року та у фінансовій у Брюсселі в тому ж 1920 році, на яких українська делегація вже мала відпо­відні повноваження та висунула низку пропозицій стосовно ролі України у Європі. На жаль, на цих конференціях на Україну майже не звертали уваги й позитивних рішень щодо неї прий­нято не було.

Зовсім інша ситуація створи­лася на Ризькій конференції, яка прохо­дила в серпні 1920 року. В роботі цієї міжнародної конференції, яка мала на меті створення Східної антанти, делега­ція України брала участь на рівних умо­вах з іншими державами.

На конференції в Ризі було прийнято цілу низку постанов, пропози­цій та конвенцій, які мали на меті збли­зити держави в політичних, економічних та культурних питаннях. Найважливішим результатом нарад стало укладення Політичної конвенції країн, що були учасниками конференції.

В Політичній конвенції було за­кріплено взаємовизнання балтійських держав та України й записано низку постанов, які вели до тісної інтеграції в політичній, воєнній, торгівельній та культурній сферах. На жаль, ця кон­венція не була ратифікована.

Отже бачимо, що за період свого нетривалого існування Україн­ська держава брала досить активну участь у роботі міжнародних конферен­цій. Це давало можливість активніше впливати на міжнародну політику й сприяло закріпленню міжнародно-правового статусу України.

Таким чином, в результаті між­народного визнання, Українська дер­жава в 1917-1920 роках постала як реально функціонуючий суб'єкт міжна­родного права. Її міжнародна право­суб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дип­ломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як пов­ноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутріш­німи проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовніш­ньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації Української дер­жави. Проте підвалини, закладені між­народною діяльністю Української дер­жави в 1917-1920 роках, сприяли роз­витку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошен­ням незалежності стала повноправ­ним суб'єктом міжнародного права й зайняла гідне місце в світовому спів­товаристві.

ЛІТЕРАТУРА

Державний Вісник. — 1918. — Ч.62.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 pp. — Ужгород, 1932.

Карманський П. Наша дипломатична станиця при Святому Престолі в Римі в pp. 1919-1920 // Літопис червоної калини. — 1939.

Ключников Ю. Международная политика ново­ го времени в договорах, нотах и декларациях. — М.,1926.

Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992.

Мартене Ф. Современное международное пра­во цивилизованных народов. — С.-Петербург, 1904-1905.

Українська РСР на міжнародній арені 1917-1923 // Збірник документів. — К., 1963.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії укра­їнської революції 1917-1920 pp. — Прага, 1921.

Шелухин С. Варшавський договір між Поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року. — Прага, 1926.

Events in Ukraine 1914-1922. — Philadelphia, 1969.

 



Валерій Чалий

Дотичні матеріали

 
 



Центр Разумкова: вул. Лаврська, 16, 2 поверх, 01015, Київ, Україна. Телефон: (044) 201-11-98
Сайт розроблено в рамках програми малих проектів
посольства Королівства Нідерландів (Матра КАП)

Создание сайта
Создание сайта
cms, управление сайтом
конкурс векторной графики
Розроблено в Sparkle Design Studio
Дороблено в Центрi Разумкова